ЕНЕРГЕТИКА І ЗАХИСТ ДОВКІЛЛЯ
У частині екологічної проблематики важливим досягненням стало схвалення Концепції реалізації державної політики у сфері промислового забруднення. Водночас практичне втілення Національного плану скорочення викидів від великих спалювальних установок (НПСВ) ще не розпочалося. Внесені зміни лише відкладають у часі виконання екологічних заходів і не вирішують головного завдання – створення й запровадження практичних фінансових механізмів реалізації НПСВ.
Підсумовуючи 2019 р. та беручи до уваги нещодавно ініційований Урядом проєкт Концепції «зеленого» енергетичного переходу України до 2050 р. (далі – Концепція), на нашу думку, насамперед необхідно провести досконалу «діагностику» поточного стану і проблем енергетичного сектора, проаналізувати причини недосягнення окремих цільових показників ухваленої Урядом у 2017 р. Енергетичної стратегії України на період до 2035 р. та розробити уточнений план її виконання. Разом з тим сьогодні передусім не вистачає комплексної оцінки ситуації в енергетичній сфері для напрацювання збалансованих рішень з метою усунення диспропорцій на енергетичних ринках України та створення інвестиційно привабливих умов для покращення енергетичної інфраструктури, зокрема мережевого господарства.
Лише на основі такого комплексного аналізу можливе визначення справжніх, а не псевдоцілей і пріоритетів розвитку вітчизняної енергетики та суміжних галузей. На цьому тлі вбачається, що запропонований Міністерством енергетики та захисту довкілля України проєкт Концепції є спробою пролонгувати часові горизонти існуючої енергетичної стратегії, але водночас він виглядає ще занадто недосконалим для того, щоб бути ухваленим без належного доопрацювання.
У проєкті Концепції зазначено, що визначальною ціллю для України має стати зменшення викидів парникових газів з тим, щоб забезпечити перехід до кліматично нейтральної економіки у 2070 р. (тобто на період, який далеко за межами часового горизонту самої Концепції).
Згідно з останнім опублікованим у 2019 р. щорічним Національним кадастром антропогенних викидів із джерел та абсорбції поглиначами парникових газів в Україні за 1990–2017 рр., наданим Секретаріатом Рамкової конвенції ООН про зміну клімату, за вказаний період викиди парникових газів в Україні знизилися на 65% порівняно з базовим 1990 р. А з урахуванням тенденції зниження обсягів парникових газів, що становлять за останні 10 років близько 3% в рік, то на початок 2020 р. Україна, за нашими оцінками, викидає парникових газів лише в обсягах не більше 29% від рівня 1990 р. Наразі такий показник скорочення викидів парникових газів порівняно з базовим 1990 р., який демонструє Україна головним чином через деіндустріалізацію економіки, для більшості країн ЄС є просто недосяжним. Разом з тим слід відзначити, що Україна має вкрай низьку енергоефективність і високу вуглецеємність ВВП. Ці показники, відповідно, втричі і вдвічі гірші за середні показники ЄС, що спричинено не стільки високими обсягами викидів парникових газів чи витрат енергії, скільки низьким показником ВВП України. І за такі «досягнення» Україна продовжує платити високу суспільно-економічну ціну, яка проявляється: в низькому питомому показнику ВВП на одного жителя країни; в погіршенні структури промислового виробництва, зокрема, занепаді машинобудування, яке мало б створювати продукти з високою доданою вартістю; в низьких стандартах якості життя і в катастрофічній депопуляції населення країни.
Іще одним показником, який підтверджує сумнівність такої цілі, є порівняння показників викидів парникових газів у деяких країнах ЄС і України на одного мешканця.
Дані графіка свідчать, що питомі викиди парникових газів в Україні у 2018 р. були набагато нижчі, ніж у більшості країн ЄС, що аналізуються. Зокрема, порівняно з: Німеччиною – на 78%, Польщею – на 71%, Словаччиною – на 27%. Але уряди цих країн не ставлять вирішення проблеми викидів парникових газів у пріоритет над проблемою економічного зростання своїх країн. І це не дивно, бо уряди цих країн турбуються і про економічне благополуччя громадян, і про їхнє фізичне здоров’я, бо непоправно шкодять здоров’ю людини не парникові гази, а такі шкідливі викиди в атмосферне повітря, як оксиди сірки, азоту, пилу, концентрація яких у зоні джерел викидів в Україні через неефективні й застарілі очисні засоби зазвичай у десятки разів перевищує відповідні показники ЄС.
На другому графіку наведено дані ВООЗ ООН за 2016 р. про кількість смертельних випадків унаслідок забруднення приземного шару атмосферного повітря на 100 тис. населення. За цим показником, на жаль, Україна демонструє найгірші результати: у 2,7 рази від Німеччини, у 2,3 – від Словаччини, в 1,6 – від Польщі та в 1,5 – від Румунії.
У проєкті Концепції зовсім не сказано, як Україна має вирішувати це питання. Натомість візія повністю позбавитися від вугільної генерації значною мірою послаблятиме в Україні й так доволі слабкі стимули в необхідності модернізації очисних засобів вугільних ТЕС, особливо в умовах точної часової невизначеності закриття вугільних блоків, і навіть тоді, коли перспектива їх закриття буде занадто віддаленою. При цьому весь час до виведення з експлуатації таких об’єктів населення України й надалі продовжуватиме хворіти та вмирати внаслідок забруднення атмосферного повітря непарниковими газами і пилом.
Проєкт Концепції зазначає, що Україні економічно доцільно до 2050 р. досягти 70% частки ВДЕ у виробництві електроенергії. Також цей проєкт передбачає значне скорочення частки ядерної енергії у 2–2,5 рази: з теперішніх стабільних понад 50% до 20–25% у 2050 р. Проєкт Концепції не дає відповіді на питання соціальної адаптації мешканців міст атомників України, населення кожного з яких нараховує десятки тисяч, у разі закриття потужностей АЕС. Такий підхід принаймні окреслює перспективу стагнації й занепаду української ядерної енергетики, яка сьогодні є найбільш технологічно розвинутою, економічно конкурентоздатною й до того ж нейтральною до викидів парникових і шкідливих газів. Ядерна енергетика сьогодні є базовою для України не лише в плані формування її енергетичного балансу, а і як замовника продукції складного машинобудування та новітніх технологій і відповідних сервісів. Разом з тим у країнах, що аналізуються (крім Німеччини та України), за останні три роки спостерігається більш-менш рівномірний розвиток потужностей як ВДЕ, так і традиційної енергетики, а в таких сусідніх країнах ЄС, як Румунія, Польща, Словаччина, частка ВДЕ навіть дещо знизилася. Це означає, що уряди сусідніх країн ЄС усе ж зуміли віднайти важливий баланс підтримки розвитку всіх видів генерації, чого, на жаль, поки що не досягнуто в Україні в рамках спотвореного функціонування нової моделі ринку електроенергії.
МОДЕРНІЗАЦІЯ ЕЛЕКТРОМЕРЕЖ
Висуваючи ідеї, якою має бути енергетика України аж в 2050 р., Уряд у поточній діяльності неначе забув про вирішення по-справжньому надзвичайно актуальної української проблеми – модернізації енергомереж. Адже саме від стану останніх залежить якість і можливість безперервного енергопостачання для споживачів, відтак – їхні безпека та добробут, а також енергоефективність у цілому через зменшення втрат під час транспортування енергоресурсів. Натомість, порівнюючи показники якості енергетичних мереж, зокрема мережі електропостачання, слід визнати, що Україна в останні 3 роки не демонструє суттєвого прогресу. Так, показник середньої тривалості непланових переривань у постачанні електроенергії (SAIDI) в Україні всі ці роки коливається біля позначки 700 хвилин на одного абонента в рік, що в 46 разів гірше, ніж у Німеччині, більш ніж у 8 разів гірше, ніж у Словаччині, майже в 4 рази гірше, ніж у Польщі, та в понад 2 рази – від показника Румунії. Тому закономірно виникає питання, на базі яких електромереж Уряд хоче впроваджувати «smart grids», якщо їх поточний технічний стан настільки жахливий? До того ж в Україні наразі ще й відсутній суцільний облік природного газу, теплової енергії, без чого нереально встановити, на якій стадії відбуваються найбільші втрати цих енергоресурсів. Таким чином, акценти на проблемі підвищення технічного рівня енергомереж, як у поточній роботі Уряду, так і в Концепції, мають бути значно посилені.
ПРОГНОЗИ
З тексту оприлюдненого проєкту Концепції, а також найбільш імовірного наразі формату «відкриття» ринку земель сільськогосподарського призначення ми поки що бачимо Україну у 2050 р. такою:
- населення країни – близько 30 млн з аномальною перевагою людей старшого і похилого віку в структурі демографічної популяції, у містах проживає близько 70% мешканців;
- питомий ВВП на одного жителя країни за паритетом купівельної спроможності в цінах 2010 р. збільшиться приблизно в 4 рази й досягне рівня близько 12 тис. $ (для порівняння цей показник у 2018 р. був: у Німеччині – 47,5 тис. $, у Польщі – 16,7 тис. $, у Словаччині – 20,6 тис. $, Румунії – 11,5 тис. $, в Україні – 3,1 тис. $);
- основа економічного устрою країни – великотоварне сільськогосподарське виробництво, головним чином рослинництво і певною мірою тваринництво. Сільськогосподарська діяльність базується на приватній формі власності на землю великих землевласників;
- на основі сільського господарства добре розвинута переробна діяльність, головним чином для забезпечення внутрішніх потреб країни, а також виробів з довготривалим строком зберігання – на експорт. Решта сільськогосподарської продукції експортується у вигляді напівфабрикатів і сировини;
- великотоварне сільськогосподарське виробництво спонукатиме розвиток технологій і виробництв з утилізації його відходів, зокрема, потужностей з виробництва електричної енергії і тепла на основі використання біомаси, а також виробництва біодизелю і біоетанолу, в основному для їх використання у тому ж сільському господарстві;
- площа лісів у кращому разі може збільшитися лише за рахунок заліснення Нижньодніпровських пісків, але, цілком ймовірно, залишиться на рівні показника 2020 р., оскільки зростаюча конкуренція за земельні площі з боку сільськогосподарського виробництва (без відповідного адміністративного втручання) не сприятиме лісорозведенню;
- у зв’язку з поступовим виведенням з експлуатації всіх вугільних ТЕС і 50% потужностей АЕС, чисельність населення шахтарських міст і поселень, містечок енергетиків при ТЕС скоротиться на 80%, а міст атомників – на 50–60%;
- у зв’язку з невизначеністю чітких строків закриття конкретних блоків вугільних ТЕС, їх експлуатація може продовжуватися кількома етапами – щоразу на період 3–5 років, при цьому економічні стимули для оновлення очисних засобів залишатимуться слабкими;
- закриття ТЕС і 50% потужностей АЕС зрештою знизить попит на продукцію високотехнологічного енергетичного машинобудування, а також на відповідні кадри, що спонукатиме перепрофілювання та/або скорочення відповідних машинобудівних виробництв і освітніх програм;
- зниження рівня концентрації виробництва електроенергії і тепла призведе до зменшення обсягів централізованого теплопостачання, натомість розвиватимуться системи автономного опалення на біомасі та електроопалення на основі електроенергії з ВДЕ;
- електротранспортні засоби домінуватимуть у вантажних і пасажирських перевезеннях, техніка з двигунами внутрішнього згоряння застосовуватиметься в сільському господарстві на основі використання біодизелю і біоетанолу.
Світлана ЧЕКУНОВА,
Володимир ОМЕЛЬЧЕНКО,
Максим БІЛЯВСЬКИЙ
та Віктор ЛОГАЦЬКИЙ,
Центр Разумкова