Костянтин ШВАБІЙ,
директор Навчально-наукового інституту економіки, оподаткування та митної справи

У сучасній економічній науці нагромаджено великий масив як суто теоретичних досліджень щодо впливу фіскальних інструментів на економіку, так і фактологічного матеріалу, на основі якого можна робити висновки, яким чином країни виходили з періодичних економічних криз.

Важливі факти

Значний масив емпіричної і фактологічної літератури з’явився завдяки «натуральному експерименту» 2008 р., що увійшов в економічну історію під назвою Велика рецесія. На мапі світу залишилося небагато країн, яких оминула ця подія, з огляду на це ми отримали чималий обсяг фактологічного матеріалу, який потрібно вивчати, адже реакція і дії на останню світову економічну кризу часто були абсолютно протилежні. І це особливо  цікаво тому, що існує певний консенсус щодо причин кризи, але дії урядів різних країн з подолання самої кризи і її наслідків були різними.

Багато залежить від місця, часу, світоглядного розуміння ситуації людьми, які приймають важливі макроекономічні політичні рішення.

Якщо економіка опинилась у стані кризи, то ми локалізуємо її наслідки, а іншим секторам і галузям пропонуємо дешеві кредити, великі державні замовлення й інвестиції

Як приклад можна навести розбіжності, що виникли не лише поміж політиками, а й в академічних колах щодо шляхів подолання Великої рецесії у США та Європі. Якщо наші західноєвропейські сусіди, особливо Німеччина, пішли шляхом фіскальної консолідації, жорсткої монетарної політики, простими словами — економії на всьому, що тільки можна, то в США реакція уряду, провідних учених, наприклад, нобелівського лауреата Поля Кругмана, і, відповідно, дії були навпаки експансіоністського характеру в дусі Кейнса. Логіка дій проста: якщо економіка опинилась у стані кризи, то ми локалізуємо її наслідки, а іншим секторам і галузям економіки пропонуємо дешеві кредити, великі державні замовлення й інвестиції. В короткостроковому періоді економіка США начебто оговталася значно швидше, ніж європейська, але всі фахівці визнають, що макроекономічний стан, стан державних фінансів значно кращий у тих країнах, які вдалися до фіскальної консолідації.

Офіційні дані МВФ свідчать про те, що за період з 2010-го по 2018 р. включно середні щорічні темпи приросту реального ВВП в США становили 2,27% проти 2,11% у Німеччині, а сукупний приріст реального ВВП за цей період склали, відповідно, 20,5% і 19%. Але при цьому державний борг Німеччини на порядок менше, продуктивність праці в цій країні протягом зазначеного періоду вперше за багато років стала вищою, ніж аналогічний показник у США. За даними OurWorldinData, у 2014 р. значення цього показника в Німеччині становили 64,43 $/год проти 63,36 $/год у США.

З часів Кейнса розуміння значення, ролі фіскальних інструментів, каналів трансмісії фіскальних імпульсів в економіку суттєвим чином змінилося. Розбіжність поглядів на ці речі породжує розбіжність у діях.

У роботі Ilzetzki, Mendoza, Vegh «How Big (Small?) are Fiscal Multipliers?» наведено оцінки величини фіскального мультиплікатора, зроблені за відповідними квартальними даними 44-х країн світу.

Стисло висвітлюючи результати цього дослідження, слід зазначити, що більша величина фіскального мультиплікатора характерна для країн з такими ознаками економіки: 1) країни з високим рівнем доходу; 2) країни з меншою відкритістю економіки; 3) фіксований валютний курс сприяє більшій величині мультиплікатора, ніж плаваючий; 4) країни з меншим розміром державного боргу; 5) в економіці в цілому існує більша схильність до інвестицій, ніж до споживання.

Фактори впливу

Найбільш значущими факторами впливу на величину фіскального мультиплікатора визнано такі:

1) ступінь відкритості економіки, оскільки в країні, де економічні агенти мають великі можливості витратити свої фінансові ресурси на імпортні товари і послуги, менше ресурсів залишається в межах країни, що врешті-решт призводить до зменшення величини фіскального мультиплікатора;

2) інфляція також зворотним чином позначається на величині фіскального мультиплікатора, тобто ceteris paribus чим більша інфляція, тим менша величина мультиплікатора;

3) режим валютного курсу. Вважається, що за умови існування фіксованого обмінного курсу фіскальний мультиплікатор повинен бути вищим, ніж у разі плаваючого валютного курсу;

4) рівень розвитку фінансового ринку країни. З одного боку, при недостатньому рівні розвитку фінансового ринку, тобто за відсутності можливос­тей для вирівнювання споживання і заощаджень у зв’язку з економічними циклами, ефективність державних витрат може бути доволі високою, особливо якщо вони характеризуються жорстким цільовим призначенням. Проте з іншого боку, величина і вартість обслуговування державного боргу можуть виявитися більшими або меншими відносно інших сегментів фінансового ринку («ефект витіснення»), що призведе, відповідно, до зменшення або збільшення величини фіскального мультиплікатора;

5)  обсяг державного боргу. В країнах, де величина державного боргу є високою (зокрема перевищує маастрихтський критерій — 60% ВВП), а також відбувається зростання вартості обслуговування цього боргу, величина фіскального мультиплікатора близька до нуля. З наведеного раніше рівняння 1 зрозуміло, що збільшення витрат на обслуговування державного боргу фактично означає зменшення інших складових державних витрат.

Україна, не має простору для бюджетно-податкового маневру, а в системі державних фінансів не існує достатнього запасу міцності

Український економіст Юрій Городніченко разом з іншим авторитетом у сфері публічних фінансів Аланом Ауербахом в одному з останніх досліджень дійшли аналогічних висновків щодо ефективності фіскальних стимулів. Усе відбувається по-різному залежно від рівня розвитку економіки і зазначених чинників. Якщо для розвинених економік світу ключовим викликом фіскального стимулювання є контроль за накопиченням державного боргу, то на додачу до цього в країнах, подібних до України, додаткове обмеження полягає в доцільності й ефективності використання державних інвестицій на ті чи ті цілі під час здійснення контрциклічних заходів фіскальної політики.

Наскільки ефективними є заходи фіскального стимулювання економіки?

Вітчизняні науковці не залишили це питання поза увагою. Такі дослідження значно активізувалися після кризи 2009 р., за наслідками якої ВВП нашої країни скоротився, можливо, найбільшими у світі темпами, майже на 15%.

Так, Богдан Т.П. і Богдан І.В. роблять акцент на необхідності балансування між ризиками гальмування економічної діяльності й порушенням боргової стійкості системи держаних фінансів і дійшли  висновку щодо проведення фіскальної консолідації в Україні, яка може лише посилити стабілізаційний, контрциклічний потенціал фіскальної політики. Петраков Я.В., оцінюючи за макроекономічними даними України фіскальні мультиплікатори безпосередньо податкових інструментів, зазначає, що потенціал контрциклічності податків досяг піку у 2015 р. і надалі обмежується лише відсутністю глибоких структурних реформ вітчизняної економіки. У дослідженні Вдовиченко А.М. також ідеться про обмежений потенціал стабілізаційних заходів фіскальної політики в Україні у період рецесії. Зрештою, всі дослідники сходяться на думці, що в хороші часи держава не може створити запас фінансової міцності і впроваджує проциклічну фіскальну політику під час фази економічного зростання. Рецепти ті самі! Фіскальна консолідація, контрольований державний борг і введення в дію жорстких фіскальних правил.

Підсумовуючи, слід констатувати, що сфера дії фіскальних важелів, ефективність їхнього застосування в сучасних умовах є значно обмеженими. Україна, на відміну від багатьох інших країн світу, не має простору для бюджетно-податкового маневру, а в системі державних фінансів не існує достатнього запасу міцності, який би дозволив через активні регулятивні дії держави виводити економіку з кризи.

Як це не дивно, своєрідним демпфером від криз у нашій державі стали не бюджет і заходи державного регулювання економіки, а доволі великий тіньовий сектор, який виконує своєрідну функцію safe heaven. Причини, що зумовлюють такий стан справ, полягають у наявності в нашому житті атавізмів цивілізованого світу — корупції, політичної ренти, нецільового використання бюджетних коштів, недостатнього рівня розвитку сучасних інститутів, ринкової інфраструктури, що накладають істотні обмеження на дії держави під час рецесії. Очевидно саме через те, що протягом тривалого часу українська держава довела свою невисоку ефективність як головний економічний агент і стоїть на порядку денному вітчизняних реформ із завданням мінімізації державного впливу на перебіг більшості соціально-економічних процесів у країні.