Павло ЛЕЩЕНКО,
Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Починаючи з 2004 р., якщо не брати до уваги переломний момент історії України ХХ ст. – розпад Радянського Союзу, Україна опинилась у певному потоці не-можливостей.

Явища економічної стагнації, політичної кризи і відчуття непевного майбутнього постійно змінюють одне одного в інформаційному медіапросторі країни, створюючи вакуум негативного, кризового сприйняття будь-яких процесів у державі. Це означає, що пересічний українець навряд чи зможе відстежити й закарбувати в пам’яті факт зміни негативного явища на позитивне, радше один негатив змінюється іншим із присутністю постійного бажання нарешті почути щось якісно нове. Таку ситуацію можна охарактеризувати як «екосистему кризи».

Як у будь-якій комплексній системі, так і в «екосистемі кризи» можна визначити її яскраві, детермінантні характеристики. У нашому випадку вони ще й самодостатні, взаємопов’язані і містять маяки для оптимізму. Власне, такою є криза та її сателіти – валютний ринок і очікування населення.

Експерти з масових комунікацій виокремлюють два критичних фактори у сприйнятті криз населенням:

  1. Кількість новин про явище характеризує його серйозність.
  2. Держава все ще залишається найбільш довіреним джерелом інформації для розуміння сигналів у соціумі.

Наслідком цього є не лише те, що українська криза розтягнута в часі, а й те, що вона розкручується ефектом спіралі від взаємодії цих двох факторів. Ми багато чуємо про негативне, у релевантних коментарях ми насамперед чекаємо на виступ представників влади. Особливо якщо цей виступ ще й перетворюється на шоу на загальнонаціональних каналах. І в тіні залишається той факт, що українець не помічає, як один період 5-річки змінюється іншим, тобто він проходить далі в часі, в історії і зі стабільною динамікою. Криза як така вже втрачає свою раптовість, деструктивну панічну силу, зменшуючи кореляцію між реакцією економіки на шоки як внутрішні, так і глобальні.

І класичним індикатором економічних налаш­тувань населення в українській «екосистемі кризи», на мою думку, є валютний ринок. Якщо нафтова криза 1973 р. сформувала в населення США асоціацію, що зміни ціни на паливо обов’язково призведуть до зміни цін на всі інші категорії товарів і послуг, то в Україні такою прив’язкою є курс долара. Протягом 2014–2019 рр. інформаційних повідомлень про війну, політичну нестабільність і економічну кризу не поменшало, проте динаміка курсу не відзначалася різким пробиванням коридорів коливань. Звичайно, причини формування курсу лежать і в ринкових факторах, і в монетарній політиці НБУ, але і психологічний, поведінковий ефект важко не простежити. А полягає він у тому, що кризова свідомість адаптувала українців до постійного заощадження у світових валютах, незалежно від того, яке насправді економічне становище в країні.

Тут ментальність і психологія реакції на економіко-політичні сигнали об’єднуються в третю наскрізну характеристику – очікування населення. Цей агрегатор в українців уже встановлений на рівні «постійно бути готовим до найгіршого», тому, на мою думку, кожен якісний і прозорий результат діяльності НБУ або Кабміну повинен регулярно доноситися до бізнесу й домогосподарств, що і є населенням України. Тоді ми матимемо змогу отримати додаткову вигоду від «готовності до найгіршого» за рахунок психологічного ефекту «перевершених очікувань». Врешті-решт, у довгостроковому періоді це матиме своє предметне відображення у ВВП, платоспроможності населення і стабільності соціоекономічних процесів в Україні.